Що таке пряма мова

Речення з прямою мовою: приклади

Перш ніж наводити приклади речень з прямою мовою, дамо її визначення: що являє собою це поняття, у чому її сутність, де воно застосовується.

Поняття і сутність прямої мови

Пряма мова — це висловлювання, яке введено в авторську мову дослівно. На відміну від непрямої, пряма мова повністю зберігає індивідуальні, тобто лексичні й стилістичні особливості мови того, чиє висловлювання відтворюється. Йдеться про діалектні риси, вступне слово, манеру мовлення особи: повтори, паузи, використання вигуків, емоційне забарвлення тощо. При цьому пряма мова передається не від імені персонажа, а від імені автора, оповідача. Автор у цьому випадку з’єднує думки й почуття свого героя зі своїми, зливає його мову зі своєю промовою.

Сфера застосування

Де використовується пряма мова? Найчастіше вона застосовується в художній літературі й публіцистиці, коли автору потрібно показати свого героя як би зсередини, дати читачеві почути його внутрішній голос.

Способи передачі прямої мови

Нижче наведені різноманітні приклади речень з прямою мовою. Це текст про весну, який являє собою розмову батьків зі своєю донькою. Наприкінці кожного речення в дужках вказана цифра, яка відповідає одному з вищенаведених типів.

Приклади речень з прямою мовою

«Яка гарна весна цього року!» – захоплено промовив тато. (1)

«Дійсно, – погодилася мати, – хоча й не була ранньою, але наразі тепла». (3)

Їхня донька дуже здивувалася й запитала: «Хіба наприкінці квітня весна може бути холодною?» (2)

«Так, доню, і таке буває, – відповіла мати. – Коли я навчалася в університеті, то був такий рік, що, пам’ятаю, навіть на травневі свята вдарили морози». (3)

«Я теж пам’ятаю ту весну, – згадав тато. – Вже встигло розкритися листя на деревах, а після приморозків згорнулося, почорніло, зів’яло. Прикро було це спостерігати. У тому році був поганий урожай фруктів». (3)

Донька з сумом слухала, після чого запитала: «Такі погодні курйози трапляються рідко, так?» (2)

«Так, на щастя», – одночасно відповіли батьки. (1)

Донька прошепотіла: «Це добре», – і посміхнулася. (4)

Нижченаведений текст у вигляді прямої мови містить враження дітей (думку однокласника) від композиції, зображеної на фотографії. Цю фотографію було зроблено на Співочому полі в Києві у 2016 році, де проходила виставка квітів до 25-річчя Незалежності України «Гордість твоя, Україно!»

Київ, Співоче поле, 2016 рік. Виставка квітів до 25-річчя Незалежності України «Гордість твоя, Україно!»

У тексті використані різні приклади прямої мови в залежності від місця розташування в реченні (після, перед чи у середині слів автора).

«Сашко, ти знаєш, що зображено на цій фотографії?» – запитала Іринка.

«Напевно, виставка квітів, – відповів хлопчик. – А хто такий Микола Лисенко?»

«Ти що, не знаєш? – здивувалася Іра. – Це відомий український композитор, піаніст».

«Дійсно, я мав здогадатися, бо там є піаніно», – промовив Сашко.

Дівчинка усміхнулася: «Здогадатися? Найвидатніших людей своєї країни треба знати!»

«Просто я не дуже цікавлюся музикою», – ображено сказав хлопчик.

«Ну, гаразд, – лагідним голосом сказала Іринка, а потім запитала: – Ти був колись у Києві?»

«Ні», – відповів Сашко.

«А я була, у 2016 році, – повідомила дівчинка. – До речі, саме тоді на Співочому полі проходила виставка квітів до 25-річчя Незалежності України «Гордість твоя, Україно!»».

«Ти відвідувала її?» – поцікавився хлопчик.

На Іринчиному обличчі з’явився хвалькуватий вираз: «Так!» – з гордовитою посмішкою вимовила вона.

Источник

Що таке пряма мова

Пряма мова. Розділові знаки при ній

Пряма мова — це чуже мовлення, передане точно (не змінно), з дотриманням інтонації від імені того, хто це сказав або написав. Пряма мова супроводжується словами автора, які вказують, кому вона належить. Пряма мова може стояти після слів автора або перед ними, а може розриватися словами автора.

Розділові знаки при прямій мові:

1. Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а пряма мова береться в лапки і пишеться з великої букви. У кінці речення ставиться потрібний за змістом розділовий знак: знак оклику, знак питання, три крапки: А: «П (!?)». Дивуюсь, радію, у серця питаю: «Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?».

2. Якщо пряма мова стоїть перед словами автора, то вона береться в лапки, після неї ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) і тире. Слова автора пишуться з малої букви: «П», — а. «Хто творить розумну і добру людину — найкращий майстер», — таке було рішення стариків.

3. Якщо пряма мова розірвана словами автора, то на початку і в кінці прямої мови ставляться лапки. Інші розділові знаки ставляться так:

— якщо слова автора розділяють пряму мову, яка є одним реченням, то вони з обох боків виділяються комами і тире: «П, — а, — п». «Іди, доню, — каже мати, — не вік дівувати».

— якщо слова автора розділяють пряму мову на межі двох речень, то після першої частини прямої мови ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) і тире, а після слів автора — крапка і тире. Друге речення прямої мови пишеться з великої букви. Лапки закриваються в кінці прямої мови: «П! — а. — П. ». «Воскресни, Україно! — пристрасно молив Я. Гоян. — Воскресни в козацьких степах під своїм високим блакитним небозводом. »;

— коли одна частина слів автора належить до першої частини прямої мови (що стоїть до розриву), а друга — до другої, то після слів автора ставиться двокрапка і тире, пряма мова продовжується з великої літери: «П! — а: — П.». «Я чув про це, — сказав він і додав: — А хто не чув. »;

4. Якщо слова автора розірвані прямою мовою, після слів автора ставиться двокрапка, пряма мова береться в лапки, після неї ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) А: «П», а. Добре виявляє наше ставлення до паліїв війни вираз: «Хто взяв меч, від меча і загине», хоч меч аж ніяк не є зброєю сучасних бійців.

Источник

Пряма мова, непряма і невласне-пряма мова

В українській мові є три способи передачі чужої мови: пряма, непряма і невласне-пряма.

Пряма мова

Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що повністю зберігає лексику, син­та­к­сис та інтонацію висловлення мовця. Пря­ма мова характеризується завершеністю своєї структури і обов’язково має при собі слова ав­то­ра, їх на­зи­ва­ють авторським введенням.
Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення (А, а — слова автора; П — пряма мова).
А: «П».
А: «П!»
А: «П?»
«П», — а.
«П!» — а.
«П?» — а.
«П,— а,— п».
«П? — а.— П!»
«П!— а,— П».
«П,— а.— П».
Пряма мова може стояти:
1. Після слів автора:
Про Івана Франка Максим Рильський сказав: «Як не міг Леонардо да Вінчі бути тільки жи­во­пи­с­цем або тільки скульптором, так не на­ро­дже­ний був Іван Франко на те, щоб усю силу сво­го розуму, темпераменту й талану спря­му­ва­ти якимось одним річищем. Франко був на­ро­дже­ний поетом, але він же був на­ро­дже­ний і прозаїком, і ученим-дослідником, і гро­мад­сь­ким діячем. Його творча діяльність на­га­дує складний і прекрасний поліфонічний твір: ба­га­то мелодій, багато контрастів, го­с­т­рі по­єд­нан­ня звуків— але, зрештою, все зли­ва­єть­ся в світлу гармонію».
2. Перед словами автора:
«В умовах власної держави Довженко виріс би на світового генія», — сказав у своєму виступі на урочистому зібранні Євген Маланюк.
3. Перед словами автора і після них, отже, ніби роз­ри­ва­ти­ся словами автора:
«Життя мені всміхалося, — говорив Іван Фра­н­ко, — а діти були тим весняним промінням, яке зігрівало моє серце».
Пряма мова може оформлятися у виді ді­а­ло­гу, якщо передається розмова, суперечка двох осіб, і полілогу, якщо в розмові беруть участь кі­ль­ка чи багато осіб:
–Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь мо­ло­ди­ці своє череп’я. — В ньому більше дзво­ну й приварку, нід в іншій голові.
–Ось Варвара, що ніч обірвала, а день до­то­чи­ла! — вигукує маляр і показує жіноцтву мо­ло­ді­сі­нь­ку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.
–Чого ж твоя Варвара в стрічках? — пі­до­зрі­ло допитується немолода жінка.
–Бо вона ще не дожила до ваших років. Їй теж хочеться подівувати.
–Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.
–Ніяк не можу дешевше, — впирається ста­те­ч­ний бондар з вусами Тараса Бульби. (Стельм.)
У драматичних творах діалоги й полілоги скла­да­ють основний текст, тому там лапки й тире не ставляться, а називаються імена пе­р­со­на­жів:
Гаральд: Щоправда, є одна у мене шана, Я пам’ятав священний заповіт Зірвать тобі з могили Іоанна Тюльпан, лілею чи рожевий цвіт. Але пізнай, моя Єлизавето, Хай не сумує серце золоте: Немає квітів на труні поета. Один лиш терен дикий там росте.
Єлизавета: Така судьба усіх свівців чудових – Їх тернами увінчує життя.
Гаральд: Зате не в’яне цей вінок терновий, Для тебе я зірвав оце гілля І в золото оправив та рубіни.
(І. Кочерга)
Якщо немає можливості виділити ім’я чи на­зву дійової особи, то після них ставлять дво­кра­п­ку:
Марія: Куди ви, дівчата? Галя: В біб­ліотеку.

Непряма мова

Чиюсь мову, передану не дослівно, називають непрямою. Вона передає лише загальний (ос­но­в­ний) зміст, не зберігаючи індивідуальних рис мовлення. У по­рівнянні з прямою мовою не­пря­ма має свої граматичні ознаки:
1. Не є окремим висловленням чи реченням.
2. Як правило, входить у складне речення його підрядною частиною:
Марія Іванівна попередила, щоб я не за­пі­з­ню­ва­в­ся на уроки.
3. Приєднується до головного речення спо­луч­ни­ка­ми чи, щоб, ніби, мов, немов, наче, неначе, частками хай, нехай:
Передай Андрію, хай би зайшов під вечір. (А.Го­ло­вко)
4. Може бути частиною простого речення:
Мати сказали припнути теля. (Г. Тю­тю­н­ник)
5. Має інтонацію підрядності (підлеглості).
6. Характеризується наявністю особових за­йме­н­ни­ків та дієслів.
Непряму мову можна перетворити у пряму, а пряму у непряму.
При заміні прямої мови на непряму змі­ню­ють­ся особові форми дієслів та займенники з по­гля­ду того, хто вводить непряму мову у своє ви­сло­в­лен­ня, а не з погляду автора прямої мови:
Батько сказав мені: «Принеси води з кри­ни­ці». — Батько сказав, щоб я приніс води з кри­ни­ці. Батько сказав мені принести води з кри­ни­ці.
Батько сказав: «Петре, принеси води зкри­ни­ці». — Батько сказав Петру, щоб він приніс води з криниці. Батько сказав Пет­ро­ві при­не­с­ти води з криниці.
Мама сказала: «Хочу побачити сестру».— Мама сказала, що вона хоче побачити се­с­т­ру.
Мама сказала: «Як мені сумно! Хочу по­ба­чи­ти сестру». — Мама сказала, що їй сумно, вона хоче побачити сестру.

Невласне-пряма мова

Цей вид мови зустрічається тільки у художній літературі, де з волі й ес­тетичного задуму ав­то­ра відбувається взаємопроникнення ав­то­рсь­кої і пря­мої мови:
Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій со­ро­ч­ці, в старенькій світці. Андрій не ба­чить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. Андрій застав Маланку по­кі­р­ли­ву й ласкаву, як завжди по службі бо­жій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як у будень, а з солодкою усмішкою і ні­ж­ни­ми словами. По­глядаючи скоса на щільно сту­ле­ні жіночі вуста, він із побільшеною жва­ві­с­тю скинув із себе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не господар у своїй хаті! Проте Андрій плекав надію, що все минеться і жінка не зачепить. (Коцюб.)

Розділові знаки при цитатах

1. Цитати з вказівкою, кому вони належать, ви­ді­ля­ють­ся лапками. Інші розділові знаки ста­в­лять­ся так, як при прямій мові:
«Шевченко, Пушкін, Міцкевич — люди, що вті­лю­ють дух народу з найбільшою красою, си­лою й повнотою»,— відзначив Максим Горь­кий.
2. Якщо цитата наводиться з пропуском, то він позначається трьома крапками:
Ще Добролюбов писав колись: «. Кожен із лю­дей, які записують і збирають твори на­род­ної поезії, зробив би річ дуже корисну, якби. передав і всю обстановку. при якій вдалося йому почути цю пісню чи казку».
3. Посилання в тексті на слова автора або дже­ре­ло цитати подається в дужках:
«Є межі між народами, але немає поміж се­р­ця­ми». (Р. Гамзатов)
4. Якщо цитата входить в авторський текст як ча­с­ти­на речення, то вона у цьому випадку ви­ді­ля­єть­ся лапками, але пишеться з малої бу­к­ви:
Вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бу­ва­ло, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм са­мим відому пісню про «пісочок, що загортає ми­ло­го слідочок». (О. Г.)
5. При цитуванні віршів з точним збереженням рядків і строф лапки не ставляться:
Діти нудяться хатині, Нудять, нарікають: «Нащо зима та люта» – Все вони питають.
(Л. Українка)
6. Епіграф у лапки не береться. Вка­зівка на дже­ре­ло або автора дається у наступному рядку без дужок:
Він (Т. Г. Шевченко) — поет цілком на­род­ний.
М. Добролюбов

Дієприслівник

— особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши?

Наприклад: читаючи, співаючи, узявши, схопивши.

Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього).

Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною обставиною.

Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб’єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.

Примітка Речення, у яких дії, позначені дієсловом-присудком та дієприслівником, виконуються різними суб’єктами, побудовані неправильно: Повернувшись додому, уже зайшло сонце. Оглядаючи околицю села, туристів зацікавили руїни старовинного замку.

Як і інші форми дієслова, дієприслівник має граматичне значення недоконаного (що роблячи? — читаючи) або доконаного (що зробивши? — прочитавши) виду.

Спільні ознаки з прислівником: незмінюваність; залежність від дієслова, що виявляється у синтаксичній ролі обставини: Жайворонок, співаючи, ніби висить на невидимій нитці (Яновський). Висить (коли?) співаючи.

[ред.] ТВОРЕННЯ ДІЄПРИСЛІВНИКІВ НЕДОКОНАНОГО І ДОКОНАНОГО ВИДУ

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ої особи множини) за допомогою суфіксів:

· від II дієвідміни – ачи (-ячи)

· малю[ють] + ючи –> малюючи,

· нос[ять] + ячи –> носячи,

· стеж[ать] + ачи–> стежачи.

Примітка У процесі утворення дієприслівників в основі дієслова може відбуватися чергування о/і: перемогти –> перемігши

ДІЄПРИСЛІВНИКОВИЙ ЗВОРОТ

Дієприслівник, як і інші форми дієслова, може мати залежні від нього слова:

Вихопившись (куди?) на узвишшя, кінь розкотисто заіржав, радуючись (чому?) молодій своїй силі (В. Чемерис). Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виконує роль поширеної обставини.

В усному мовленні дієприслівниковий зворот відділяється від решти компонентів речення паузами, а на письмі — комами: Іноді туман на озері розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду (Леся Українка). Літа не минули, лиш, втомившись жаром палким, на хвилину заснули (Лепкий). Вертаючись додому, Юхим з греблі побачив сина (Головко).

Примітка Відокремлюються і одиничні дієприслівники (без залежних слів):Гуркочучи, проїхала колона вантажних машин. Не відокремлюється одиничний дієприслівник та фразеологізм із дієприслівником, якщо вони стоять після присудка і відповідають на питання як?: Дівчата йшли співаючи; На всі запитання хлопець відповідав не моргнувши оком.

Приголосний звук

Приголосні — це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного стру­меня, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видиху­ване повітря. Характерні для приголосних шуми виника­ють переважно у ротовій порожнині при подоланні струме­нем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий (табл. 3), а за ознакою твердо­сті чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які (табл. 4).

Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як прави­ло, з’являються перед голосним [і] (напр.: [б’ілка], [м’істо], [ж’інка], [ч’ітко], [к’іт], [х’ід], [ґелґ’іт], [г’ілка]), проте в не­багатьох українських словах і здебільшого в словах іншо­мовного походження трапляються перед іншими голосни­ми: [ц’в’ах], [с’в’ато], [б’урб], [ре и в’у], [ф’узе и л’аж], [м’узикл], [к’ур’і], [г’аур].

Таблиця 2

Таблиця 3

Таблиця 4

Враховуючи слухове сприйняття, серед приголосних ви­діляють дві групи звуків, які називають свистячими ([з], [з’], [ц], [ц’], [с], [с’], [§], [§’]і шиплячими ([ж], [ч], [ш], [дж]).

І, нарешті, зовсім невелику групу складають носові при­голосні [м], [н], [н’], у творенні яких бере участь носова порожнина.

У мовленнєвому потоці звуки мови, поєднуючись один з одним, зазнають різноманітних впливів. Якщо ці впливи незначні, то звуки не змінюють своїх істотних ознак, а лише отримують деякі додаткові характеристики. Наприклад, у слові руно [р°ун°о] приголосні [р°], [н°] огублюються під впливом наступних лабіалізованих голосних [у], [о], останні ж, у свою чергу, набувають носового забарвлення під дією носового приголосного [н], яке позначається надбуквеним знаком (

) : [у], [о]. Якщо вплив фонетичного оточення значний, то це призводить до заміни одного звука мови іншим. Таке явище називається чергуванням. Наприклад, у слові зсипати [с:ипати] дзвінкий приголосний [з] під впливом наступного глухого [с] втрачає свою дзвінкість, у результаті чого відбувається чергування [з] – [с].

Примітка. При збігу двох однакових приголосних у мовленні утворюється подовжений звук, довгота якого у фонетичній тран­скрипції позначається двокрапкою. Напр.: зсунути [с:унути] ([с:] = [с] + [с]), віддати [в’ід:ати] ([д:] =[д] + [д]), зілля [з’іл’:а] ([л’:] = [л’] + [л’]).

Источник

ТЕМА 29. Пряма мова і цитати.

Тема 29. 1. Пряма мова і розділові знаки при ній.

Поняття про пряму мову й слова автора

Прямою мовою називається чиясь мова, передана дослівно, без змін.

Слова, які вказують, кому належить пряма мова, називаються словами автора.

Чиєсь висловлювання чи думку можна передати за допомогою прямої мови, непрямої, невласне прямої і авторської мови.

При прямій мові є слова автора, які вказують, кому належить дане висловлювання чи думка. Слова автора використовуються також для характеристики самого мовлення, персонажів, обставин, за яких відбувається мовлення. Вони можуть стояти перед прямою мовою, після неї або всередині.

Засвоїти вживання розділових знаків у конструкціях із словами автора (а, А) і прямою мовою (П, п) можна, користуючись такими схемами:

· А : „П” Мати благала Миколу: „Сину, не зачіпай ти осавули” (І. Нечуй-Левицький).

· А: „П?” Горлов запитав ад’ютанта: „Огнєв є?” (О. Корнійчук).

· „П”,— а. „Запам’ятайте це місце, Євгене”, – сказав Брянський (О. Гончар).

· ”П?” — а. „Чи всі ви живі та здорові? ”– гукнула Миша Пацюкові (Л. Глібов).

· „П,— а,— п” «Бути хорошим гравером,– часом говорив Тарас,— значить розповсюджувати прекрасне й повчальне в народі» (О. Ільченко).

· „П,— а.— П?” „Оце наша електростанція,— пояснював Іван Федорович.— Хіба не красуня?”

· „П? – а. – П”. „У який шпиталь? — здивувався Валерій.— Я цілком здоровий” (П. Кочура).

· „П! – а. – П”. „Ох, голубе!– Лисиця застогнала.— Бодай би вже й не жить, як отаке терпіть» (Л. Глібов).

· „П? – а: – П”. «Ну що, покатати тебе на літаку? – запитав Михайло в брата і, побачивши благальні очі Андріяна, додав: — Тобі не можна, малий іще» (О. Копиленко).

Зверніть увагу на те, що комою і тире з обох боків виділяються слова автора, коли вони стоять всередині прямої мови, яка виражена розповідним реченням. Так само виділяються слова автора тоді, коли на місці розриву прямої мови мали стояти тире, двокрапка, кома або крапка з комою.

Якщо ж на місці розриву мала стояти крапка або стоїть знак оклику чи знак питання, то перед словами автора пишемо відповідно кому і тире, знак оклику і тире чи знак питання і тире, а після слів автора — крапку і тире. Далі пряма мова продовжується з великої літери. Другу частину прямої мови починаємо з великої літери й тоді, коли слова автора закінчуються вказівкою, що пряма мова буде продовжуватись (додав, сказав, заперечив, відповів); після слів автора в цьому випадку ставиться двокрапка й тире.

Різновидом прямої мови є діалог.

Діалог – це розмова двох або більше осіб. Окремі повідомлення і запитання, з яких складається діалог, називаються репліками. При репліках слова автора часто бувають відсутні. (У драматичних творах слова автора називаються ремарками). Ось приклад діалогу:

– Мамо! А чи сонце має діти?

– Де? а на небі. оті зірочки, що вночі сяють, то се діти сонцеві. (М. Коцюбинський).

Розділові знаки при діалогах:

Діалог починається з абзацу, і перед реплікою ставиться тире:

— Вставай сину підемо.

Протираю од сну очі.

— О, а хіба ти забув: підемо дивитись, як сонце сходить. Ти ж просив, щоб тебе збудили. Вставай! – підводить мене. (С. Васильченко);

У драматичних творах діалог пишеться після назви дійової особи і крапки:

Х л о п ч и к. У мене вуха померзли.

Н а т а л к а. Насунь шапку! (М. Старицький).

В усіх випадках пряма мова починається з великої букви.

Тема 29. 2. Передача прямої мови непрямою.

У житті і в літературі часто доводиться пряму мову замінювати непрямою, тобто передавати її своїми словами. Речення з прямою мовою тоді стає складнопідрядним, в якому головне речення утворюється із слів автора, а підрядне — з прямої мови; для зв’язку головної і підрядної частин вживаються сполучники що, щоб, чи, а також займенники та прислівники: 1. Класний керівник сказав: «В культпохід треба вирушати о восьмій годині ранку».— Класний керівник сказав, що в культпохід треба вирушати о восьмій годині ранку. 2. «Ви поїдете теплоходом до Канева?» — запитав старшокласників учитель.— Учитель запитав, чи поїдуть старшокласники теплоходом до Канева.

Запитання, виражене підрядним реченням, називається непрямим; у кінці такого речення знак питання не ставиться: «Де можна знайти командира бронепоїзда?» — спитав Павло у бійця (М. Островський).— Павло запитав у бійця, де можна знайти командира бронепоїзда.

Чуже висловлювання, передане від імені оповідача разом із словами автора, називається непрямою мовою.

Коли чуже висловлювання передають від себе, тобто непрямою мовою, то слова автора роблять головним реченням, а пряму мову – підрядним.

а) у непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від якої тепер передається чуже висловлювання:«Я, коли виросту, теж садівником буду!» – не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив Юрко (І. Цюпа). – Юрко, не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив, що він, коли виросте, теж садівником буде;

б) у непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді – вставні слова, частки, а звертання або опускають, або роблять підметами чи додатками: «А так! – підтвердив дідусь. – Отам, на плесі, завжди качки є!» (Остап Вишня). – Дідусь підтвердив, що там, на плесі, завжди качки;

в) після непрямого запитання знак питання не ставиться:

«Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого?» – допитувалась мати (С. Васильченко). – Мати допитувалась, чого його понесло в поле.

Інші способи передачі чужого мовлення

Чуже мовлення може ще передаватися невласне прямою мовою, а також у формі переказу.

1.Невласне пряма мова поєднує в собі властивості прямої й непрямої мови.

Як і пряма мова, вона висловлюється від імені того, хто говорить, і зберігає його мовні особливості. Проте в ній, як правило, виступає форма третьої особи. Слів автора немає. Автор ніби ототожнюється зі своїм героєм.

Ось як, наприклад, письменник передає думки свого героя невласне прямою мовою: Підрубував учитель. Лівою рукою смикав пружний стовбурець, дужо відгинав убік і розмахував сокирою.

З кожним таким помахом робився дедалі злішим. На себе. Передовсім на себе. А на! А ось тобі. Ось! Падай викоріненою жертвою. Падай. Бо дурень. Бо його життя так нічого й не навчило. Нічого (Б. Тимошенко).

2.При передачі чужого мовлення у формі переказу можливі два випадки:

а) чуже мовлення відтворюється більш – менш дослівно; тоді вживаються вставні слова типу як кажуть, як сказав такий – то, як вважає такий – то, на думку такого – то, за словами такого – то, і под.: Природа, як сказав Григорій Сковорода, – усьому початкова причина й рушійна сила;

б) чуже мовлення відтворюється в загальних рисах, передається лише його зміст; тоді воно оформляється у вигляді додатка до дієслова – присудка із значенням говоріння чи думання: Григорій Сковорода вважав природу початковою причиною всьому й рушійною силою.

Правила оформлення віршованих цитат.

1.Цитата – це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки. Цитата обов’язково береться в лапки.

У цитаті не можна нічого змінювати, навіть розділових знаків. Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками: Слово для Лесі Українки – це «гострий меч. що здійма вражі голови з плеч».

Цитування буває двох видів: у вигляді прямої мови й у вигляді непрямої мови.

2.Якщо цитата наводиться у вигляді прямої мови, тоді розділові знаки при ній ставляться так само, як і при прямій мові: Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявив: «Встане правда! встане воля!» «Борітеся – поборете!» – закликав він.

4.Якщо цитата подається у формі вірша, то вона в лапки не береться: Тарас Шевченко вірив у велике майбутнє України й українського народу і палко закликав своїх земляків:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

5.Вказівка на джерело, звідки виписано цитату, подається в дужках безпосередньо після цитати або у виносці внизу сторінки: «Українське слово не просто заявило про своє воскресіння: воно на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно – велике слово великого народу» (Харчук Борис. Слово і народ//Мово рідна, слово рідне. – К.: 1989. – С. 155).

Источник